Історія села

На території сучасного села Коритняни вчені-археологи Котигорошко В.Г., Попович  І.І. знайшли залишки трьох поселень:

1. Перших століть нашої ери (римський час);

2. Слов’янського – VIII-IX ст. (в цей період поширюється на колишнє хорватське населення назва ,,русини”);

3. Давньоруського – XI-XIII ст. (18, с. 37).

За церковними пам’ятками Коритняни – одне з найдавніших слов’янських сіл XIV ст. Наприкінці XIII ст. Закарпаття було підкорене угорськими феодалами і в 1290 р. король Іштван V передав управління ужанською домінією разом з трьома замками Унгвар, Невицьке, Горяни та декількома десятками сіл, а серед них, ймовірно, і Коритняни, палатину В. Амадею. Але внаслідок послаблення центрального управління та міжусобних феодальних війн сини Амадея втратили ці володіння. В 1307 році угорським королем став неаполітанський князь Карл Роберт з династії Анжу (ставленик Папи Римського Боніфація VIII). Частина угорських феодалів підкорилась новому монарху, а північно-східна Угорщина із слов’янським населенням Ужанського, Угочанського та Березького комітатів розпочала опір (фронду) королю та католицькій церкві. Повстання очолив жупан руського походження Петро Петуня (Петенко), якого широко підтримували народні маси навколишніх сіл, що відносились до Невицького замку. Сталося це в 1315 р. (14, с.694).  Цього року вперше згадується с. Коритняни, яке також приймало участь в народному опорі. Після розгрому повстанців королівська армія розправилась з учасниками фронди, а володіння Петра Петуні – Ужанська домінія – перейшло у власність французького графа Філіпа Другета. Розпочалось нове заселення Коритнян.

     В руках сім’ї Другетів с. Коритняни перебувало близько двох століть. Воно вважалось одним з великих сіл найбільшої королівської домінії, поруч з такими, як „Середнє, Дравці, Доманинці, Перечин, Оноківці, В.Березний” (7, с.60). З 1427 р. можна знайти першу назву Коритнян – Керектов (Kerektov), а з 1499 р. – Керекнє (Kereknye). Станом на 1543 р. в селі нараховувалось 10 дворів, крім того, ще в чотирьох дворах мешкали зброярі. Населення в цей час складало близько 180 чоловік.

     З 1550 р. сім’ю Другетів пов’язують з іменем Гомонаї, яким тоді належало 13 дворів. В 1552 р. згадується нова форма назви села – Керетнє (Keretnye). У XVI ст. не обминуло наше село спустошення військами турецького султана Сулеймана І. Крім турків-османів, за даними угорського історика І. Ачаді, село грабували і людей забирали в рабство австрійські цісарські війська. В 1556 у володінні Ференца Гомонаї було 3 двори, а в Гашпара Гомонаї – 5 дворів, в яких працювало кілька угорських кріпаків та 4 батраки (найманці), Міклошу Гомонаї належало 5 дворів, в яких працювало 6 сімей батраків. На 1582 р. сім’ї Гомонаї нараховували у своєму розпорядженні всього 13 дворів.

     З 1586 р. після грабіжницьких спустошень розпочалось нове заселення Коритнян. Тепер одна частина села належала Ласло Гомонаї, а друга відносилась до Невицького замку і була у власності Георгія Гомонаї. За даними 1600 р. в селі було 37 хат. В 1631 р. державою було прийнято рішення припинити вирубку дубових лісів „навколо села Коритняни” (8. с.93). В середині XVII ст. населений пункт згадується як об’єкт нападу опришківського загону Шотвоша „на маєтки  немешів” (8, с.110). Під час перепису 1696 р. населення складалося з 13 кріпаків і 3 батраків – всі угорці. Такі дані свідчать про те, що населення дуже часто змінювалось, як в етнічному так і в кількісному складі.

     На початку XVIII ст. Закарпаття охопила хвиля антифеодальних селянських повстань, які переросли у визвольну антигабсбурзьку війну куруців (хрестоносців) 1703-1711 рр. В цих подіях активну участь брали і жителі с. Коритняни, які входили до „повстанських загонів” (6, с.127). Саме село, як і місто Ужгород, в цей період було власністю ішпана Міклоша Берчені, одного з керівників визвольної війни. Після придушення селянського повстання австрійська влада розпочала масові репресії. Жителі Коритнян змушені були ховатись в горах, лісах, втікати до Словаччини, шукати кращої долі в Угорській низовині. Понад 30 років село було власністю королівської казни.  В 1744 р. його  було передано графу Ференцу Дюлаї, а через два десятиріччя знову повернуто у власність казни.

    Таким чином, історія заселення Коритнян до кінця XVIII ст. свідчить про те, що кількість населення часто змінювалась, а причинами цього були війни, репресії, феодальний гніт, поширення хвороб: чуми, холери, тифу та переселення в інші землі (16, с. 10).

     У XVIII ст. в селі з’являються русини греко-католицького віросповідування. Значно зростає кількість населення у XІX ст. Так на 1828 р. у селі було 53 хати, в яких проживало 626 осіб, тобто в середньому понад 11 чоловік на будинок. З 1860 р. на території села було облаштоване постійне житло для солдат кінної армії.

 

Згідно  архівної довідки 2003 року станом на 1908 р. в селі проживало 746 чоловік, а сам населений пункт згадується у формі ,,Керекнье” (,,Kereknye”) (1, с.2). В 1910 р. населення складало 843 особи (15, с. 183). Згідно перепису 1930 року в Коритнянах мешкало 778 чоловік, з них 575 русини (українці), 170 угорці, 33 євреї (22, с.74). За даними „Господарської книги” села Коритняни (5)  періоду Чехо-Словацької республіки 1919-1938 років, яку вів сільський обліковець Фекете Іван Степанович, найбільшими власниками земельних угідь в селі були родини Якубович, Мазаров, Земан, Кімак, Гливак, Данко, Кривлянський, Джоган, Лелекач, Лейко. В 1940 році територія села з навколишніми землями становила 2263 гольди (943 га), кількість населення – 841 чоловік, з них 430 угорців, 405 русинів, 2 німців, 2 словаків та 2 інші національності (15, с.183). Будинків налічувалося 199. На кінець 1944 року населення складало 817 чоловік.

 

Найважливішою складовою частиною історії заселення та розбудови села Коритняни є духовне життя односельчан, їх шлях до Бога та віра в Боже благословення. В цьому контексті цікавими є парохіяльні записи священника Миколи Теодоровича, що служив у Коритнянах з 1795 до 1820 р. Він пише, що першу дерев’яну церкву було споруджено завдяки зусиллям священника Гутная, який вів богослужіння тут з 1700 до 1712 року (16, с.12). Ця церква згоріла і другий дерев’яний  храм  вирішив будувати священник Лука Молодовський, що служив у селі з 1712 до 1755 року. Зберігся опис цієї церкви: „з вежею, шинглами крита, всіма образами украшена…”, з трьома дзвонами, „освячена от архіпресвитера Ужгородського Василія Дрипаковича”(16, с.12).  В 1751 році філії були в селах Розівка, Великі та Малі Геївці, Великі та Малі Ратівці, Минай, Боронява, Часлівці, Концово, Текердин. Коритняни тоді налічували 15 хат.   Землевласниками були отці-єзуїти. Стару дерев’яну церкву продали за сто золотих у село Пекнегаза Саболчського комітату. Відомо також‚ що в 1769 році парохом в селі „був Іван Пастелій”(19‚ с.68) ‚ який активно підтримував мукачівського єпископа Івана Брадача у відстоюванні рівності між мукачівською та єгерською єпархіями. Нову величну кам’яну церкву в Коритнянах спорудили на роздоріжжі села ‚ вона стала  архітектурною домінантною в околиці. Шематизм датує церкву 1782 роком. Метрика велась на „рутенській мові з 1785 року”(1, с.2). Від інших мурованих церков її вирізняє багатий силует з двома бароковими турнями над бічними аксидами. Розповідають, що стіни вибудували на висоту вікон, а потім будівництво припинили. Пізніше священник Михайло Лупес продовжив будівництво й отримав від імператора Йосифа ІІ допомогу в розмірі 2149 золотих.

     Посвячено церкву в 1794 році за священника Івана Рубшия. Латинський напис на бароковому іконостасі свідчить, що виготовлено його за священника Миколи Теодоровича в 1799 році, а різьбярем міг бути Мартин Дух­нович або Юрій Пле­банович, який різьбив іко­ностас у Михайлівцях, коли там служив отець Теодорович. В 1805 році церква була освячена в честь Святої Трійці: Бога Отця, Бога Сина і Духа Святого. Відтоді храмовим святом у селі став День Святої Трійці, який в народі називають Русалям або Зеленими Святами.

    Згідно документів поземельно-книжного відділу Ужгородського окружного суду за 1908 рік в поземельній вкладці 724 с. Керекнье (Коритняни) значиться, що „церква розміщувалась на парцелі І під №11 на території села загальною площею 12 ар 43 м2 ”(1, с.1).Слід відзначити, що у власності церковної громади знаходилась значна кількість землі, городи, будинки, хрест. Важливим джерелом для вивчення церковного життя є ,,Служебник Літургії”, який сьогодні зберігається в жителя села Данка Михайла. В покрайніх записах цієї духовної книги ми знаходимо всіх діючих священників  в Коритнянах з 1805 року:

1. Теодорович Микола   – 1805-1820     10. Гранчак Іван       – 1923-1937

2. Макранцай Ян            – 1820-1829     11. Гойдич Штефан         – 1937-1956

3. Бендаш Йозеф            – 1830-1836     12. Мигалка Петро   – 1957-1963

4. Кеменєші Штефан       – 1836-1854     13. Орос Адальберт  – 1963-1975

5. Данилович Ян             – 1854-1868     14. Левко Іоан          – 1975-1981 

6. Желтвай Іван              – 1868-1885     15. Бокоч Петро        – 1981-1982

7. Меллеш Дмитро         – 1885-1888     16. Кемінь Михайло – 3 1983 року

8. Ковач Андрій            – 1888-1912     17. Баник Михайло   – 1991-2001

9. Ляхович Іван             – 1912-1923     18. Панькевич Іван   – з 2001 року

(21, покрайні записи).

    Важливою складовою частиною історії села є розвиток освіти. Школа в селі Коритняни згадується у „1767 році”(19, с.210), але на думку дослідника С. Папа, навчальний заклад відзначений у документі існував значно раніше, до його першої згадки. В той же час вчений  наводить прохання єпископа Мукачівської єпархії Андрія Бачинського з 1806 року, поданого королівському комісарові про те, що до тепер „нема школи в Коритнянах” (19, с.214). Це свідчить про те, що школа діяла не постійно. Але вже станом на 1833 рік, пише Пап, „хоч у наші часи важко повірити, та на весь ужгородський район була єдина руська народна школа в Коритнянах” (19, с.198). Відомими  вчителями були церковні дяки Глюдзо, Кондур, Кривлянський. З метою посилення мадяризації населення угорська влада побудувала у 1884 році державну школу, в якій два роки не навчались – населення вело агітацію проти мадяризації, через що декілька селян було заарештовано. Для приборкання жителів в село відправили каральну роту солдат, яка змушувала селян вчитись по-угорськи. Пізніше була організована також руська церковна школа, але в 1907 році міністр освіти граф Апоні видав розпорядження, згідно з яким були ліквідовані всі русинські школи на Закарпатті.

    В документах поземельно-книжного відділу Ужгородського окружного суду (шематизм за 1908 рік) в поземельній вкладці 724 села Керекнье (Коритняни) значиться, що на парцелі 4 розміщувався будинок №34 (школа) і двір на території села загальною площею 6 ар 21 м2 (1, с.1). В період Чехо-Словацької республіки в селі діяла Руська народна господарська школа, в якій викладали русинською мовою і в ній підвищували свою кваліфікацію господарські працівники. Була також початкова, а пізніше семирічна школа, в якій навчалось від 100 до 130 учнів (директор школи – Ортутай Шандор Шандорович).

     В період угорської окупації 1938-1944 рр. в селі була ліквідована руська школа й організована угорська. За радянської влади спочатку було створено початкову школу, а в 1946 році на її базі організовано семирічку, в якій навчалось 120-130 дітей. На 1963 рік близько 30 громадян нашого села закінчили середні школи, вищу освіту здобули – 12, серед них 2 медики та 10 вчителів. Разом з денною формою навчання в селі було організовано вечірню школу, в якій навчалось без відриву від виробництва щорічно до 50 громадян. Директорами школи в селі були: Ортутай Шандор Шандорович, Костьо Петро Федорович, Абрашкевич Софія Соломонівна, Пічкар Іван Іванович, Данко Іван Михайлович, Юрчук Петро Кирилович, Анталовці Ілля Михайлович, Граб Магдалина Миколаївна, Тичак Іван Федорович. В 1969 році в селі Коритняни проживало „945 жителів” (14, с.693), а з 1982 року населений пункт відноситься до великих сіл Ужгородського району  з населенням 1685 чоловік (13, с.521).