Легенди та перекази

Легенди та перекази про походження назви села

Коритняни – мальовниче село, розташоване неподалік обласного центру Закарпаття – м. Ужгорода, в західній частині області. В давнину по цій території протікав один з багатьох рукавів річки Уж (Унг). Найбільш старовинне русло пролягало через теперішні села Дравці, Коритняни, Великі Геївці і до Латориці. Село Коритняни, яке було розташоване по обидва береги річки, використовувало її в своїх життєвих інтересах. На берегах ріки росло багато дерев особливої породи верби, з якої місцеві жителі виготовляли різні так необхідні в сільському побуті атрибути: ложки, тарілки, діжки, ручки для знарядь праці, тощо. Одна з легенд повідомляє, що особливо місцеві умільці відрізнялися виготовленнямкорит, якими забезпечували не тільки свої потреби, але й продавали вироби для навколишніх сіл, міст і навіть до інших країн. Є перекази про те, що європейські вельможі замовляли в наших умільців ванни для своїх лазень. За спогадами старожилів села жителі використовували дерев’яні корита також замість човнів, коли навідувались в гості на протилежний бік берега (вулиці).

Цікаву думку щодо походження назви села записав ві закарпатський дослідник, народознавець І. Хланта і вона також пов’язана з річкою, яка мала болотяне дно і водилося в ній багато болотних черепах – коритниць. Їх вважали їстівними в деяких регіонах Європи, тому місцеві жителі ловили коритниць, підгодовували помиями і продавали панам (купцям), які скуповували тваринок. Тих людей, що займались відловленням коритниць називали коритнянами. Вони там і селилися, недалеко від річки. Так поступово виросло їх село, яке назвали Коритнянами – за кличкою людей, які там жили. Сьогодні річки в селі немає, адже під час розливів вона завдавала великої шкоди, тому з 1787 р. починаються активні спроби регулювання течії за допомогою запруд і дамб. Немає сьогодні і коритниць. Кажуть, що дуже рідко вони зустрічаються у притисянських болотах, але назва села Коритняни залишилася.

За угорською версією назва села походить від слова керек (kerek) –колесо. Можливо, місцеві жителі виготовляли колеса для возів, адже сировини було вдосталь.

Заслуговує також на увагу угорська назва „Керекнетов” (kereknetov), що означало водойму круглої форми, яка і справді була на окраїні села.

      Записали учні історико-краєзнавчого гуртка „Пошук” Грицище Мар’яна та Шікало Володимир.

Легенда про Коритняни

           Розказують старожили, що заможні люди жили в с. Коритняни. Любили землю, працювали на ній, а вона щедро платила їм урожаями. Кругом був ліс дрімучий                      і водилася в ньому всяка звірина. Через село текла річка Коритнянка, а по обидва береги її осли плакучі верби, які мили свої коси в чистих водах. Працьовиті люди             вдосконалювали різні професії, ремесла: бондаря і землероба, стельмаха   і виноградаря… проживали тут і купці. Ось вони  і були найбільш заможні, найбільш                    багаті. Але чогось Господь Бог так давав, що в них було небагато дітей, а одно…

Так, в одного купця була одна дочка Марічка. Одного разу вона, гуляючи, збираючи квіти, зустрілася з парубком, який шукав робот ось вони на стежці обминутись         не можуть. І тут підняли вони голови, глянули у вічі один одному… у грудях серця закалатали, як у дзвони; кров прилинула до обличчя… опустили очі додолу… і           хлопець, опанувавши себе, оглянув зором дівчину. Вона була одягнена, як панночка, а гарна, як квіточка. Тоді хлопець, боком-боком, озираючись, почав іти далі…      дівчина глянула на квіти, потім на хлопця і сказала: «На, візьми…». Протягнула йому руку з букетом. Хлопець повернувся, взяв і запитав: «Як тебе звати?»                     «Марічка», – відповіла дівчина. І, розсміявшись дзвінко, побігла польовою стежкою до якогось поселення. Парубок стояв довго, мов укопаний, і дивився їй услід.

Парубок найнявся на роботу до пана, у котрого мав рубати ліс.

Ось так рубав дерева, обчищав їх, робив корита, боки.

Одного разу хлопець почув гарний спів, що линув з галявини. Пішовши на голос, побачив ту дівчину, що подарувала йому квіти. Він тихенько підійшов, присів біля                неї. Але сполохав її. Дівчина трохи  відбігла, та впізнала його, усміхнулась…

Ось і почали вони часто зустрічатись. Дівчині то нічого, вона дочка пана, який найняв рубати ліс хлопця. А хлопець не встигав виконувати відведену роботу. Пан                 почав спостерігати за ним. Ось побачив  свою дочку і наймита разом. Вельможа дуже розгнівався, що як смів наймит собі таке дозволити. Вигнав хлопця,                             накричав на нього, мало у гніві не побив. Дочка так полюбила наймита, що життя собі без нього не уявляла. Вона просила батька, благала, щоб вернув хлопця,                    але батько не слухав її.

Марічка захворіла. Ніякі ліки не допомагали. І коли лікар звістив, що вона може померти, то батько в сльозах сказав: «Проси, дочко, що бажаєш – все виконаю». «              Хочу, щоб Ви наймита Петра знайшли і благословили нас на спільне життя». батько дуже любив дочку і виконав її волю: знайшов Петра, благословив їх на                          довге і щасливе життя.

Петро рубав дерева, робив добротні корита, а батько Марічки, як купець, продавав їх.Довго, щасливо і заможно жили Петро і Марічка. Багато дітей послав їм Бог.                Вони  одружувалися, вдосконалювали своє  ремесло. Маленьке поселення перетворилось на село. На всю округу вони славились своїми коритами та іншими                       виробами із  дерева. За те і село було назване Коритняни.

Матеріали зібрала вчитель історії, керівник гуртка «Юні етнографи» Горбунова Катерина Степанівна.